Постать та пророцтво Тараса Шевченка в контексті сьогодення

В.М. Кавюк

Постать та пророцтво Тараса Шевченка в контексті сьогодення

(деякі роздуми щодо вивчення творчості

Т.Г. Шевченка на сучасному етапі розвитку новітньої історії України)

Ковельська загальноосвітня

  школа №14

м. Ковель

2017 р.

В.М. Кавюк

                                     2017р.         

Постать та пророцтво Тараса Шевченка в контексті сьогодення

(деякі роздуми щодо вивчення творчості Т.Г. Шевченка на сучасному етапі розвитку новітньої історії України)

        

         Література потребує перечитання на кожному новому історичному етапі. Інакше література як мистецтво слова ризикує стати мовчазним, німим тягарем накопичення ідей, смислів, поглядів, які втрачають свою сутність, певний досвід, що сформувалися у певному історичному періоді для передачі чи інтерпретації їх наступним поколінням.

         В цьому сенсі творчість Тараса Шевченка вимагає певного переосмис-лення, перечитання.

         Постать Шевченка в українській літературі займає чи не найвизначніше місце. Творчість поета знана й пошанована практично у всьому світі. Істо-ричні, філософські, естетичні, моральні ідеї Кобзаря постійно використову-валися і трактувалися у своїх цілях різними політичними структурами на свій кшталт, міфологізувавалися. Кожна система намагалася зробити з поета «вжиток» на свою користь. У часи Російської імперії у постаті поета бачили особливо небезпечного бунтаря-українця (малороса) з провінції, який творив свої шедеври мовою, призначеною на культурне небуття. Головним сприй-няттям Шевченка з боку Російської імперії можна означити між забороною в 1847 – 1848 роках засланому в Орську фортецю поетові «писати й малювати» та Валуєвським циркуляром 1863 року, який фактично декларував не обхід-ність заборони «неіснуючої мови»: «никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может, и … наречие их, употребляемое прос-тонародием, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши». У цих кількох словах – безодня страху Імперії перед Украї-ною, адже циркуляр був виданий через 2 роки після смерті Шевченка. Сло-вом, якщо система не змогла перешкодити Шевченкові як окремій людині писати твори українською мовою, то царату стало необхідним витіснити цю мову з культурного, історичного,  інституційного буття нації.

         У радянські часи компартійні ідеологи по-своєму використовували поета: вони спробували поставити собі «на службу» Шевченка, оголосивши його «революціонером-демократом», «другом трудящих мас». Або представ-ляли собі «дідуся у кожусі», який дуже любив дітей і водночас був кровожер-ливим бунтарем – екстремістом, який марив жорстоко винищувати панів то-що. А в пострадянський період полеміка навколо Т.Г. Шевченка спалахнула з особливою силою. Сьогодні домінують різні трактування його творчості, поглядів, ідей. Бувають випадки, коли життя і творчість поета трактуються спотворено (О. Бузина), що фіксує швидше незнання і не розуміння Шевчен-ка.

         Творчість поета – як, зрештою, і всієї української літератури – потребує перечитання і переосмислення ідей, поглядів Шевченка поза різними ідеоло-гічними заангажуваннями у межах європейського канону. Адже думки та ідеї у творах Кобзаря, а це проблеми ідентичності українського народу, його мови, незалежності країни, є центральними у творах поета, і вони притаманні в добу Романтизму не лише для України й інших слов’янських країн, а й для всієї Європи.

         Система ціннісних поглядів та орієнтацій поета виявилися актуальними для українського народу і в наші дні. Шевченко покладав особливі надії на Слово, яке він «уповноважує» на особливу місію творення потужної взаємодії між поетом і його народом. І це слово, ці свої думи, «квіти мої, діти» поет виряджає з місією духовного пробудження української людини, бо його думи, його слово наділені енергією національного творення через розгортання духовної історії України. Саме через відродження історичої пам’яті народу, духовного світу нації через рідне слово український народ може самоздійснитися.

          Саме від появи першої поетичної книжечки, яка містила всього вісім творів, під назвою «Кобзар» і почалася міфологізація постаті Шевченка. Поет свідомо передає свої функції оповідача центральному образові – народному кобзареві, який виступає в ролі не тільки хранителя історичної пам’яті українського народу, а й своєрідного воскресителя національного духу. Вод-ночас у ліричних творах митця виступає інший авторський образ – образ міфологічного Поета, який виконує місію пророка, апостола правди і науки.

Сьогодні треба озирнутися навколо, вчитатися в Шевченкові рядки, вдуматися в страшні уроки історії – і запитати себе: в чому конкретно поля-гає пророчий дар бачення нашого генія?

Чи не найголовнішою істиною в комплексі цінностей, що їх продукував Тарас Шевченко, було відродження української нації, набуття національної ідентичності, виборення свободи й незалежності :

В своїй хаті своя правда

І сила, і воля

Ось чому так емоційно чутливо сприймається  сьогодні творчість Т.Г.Шевченка, так органічно вона живе в етнічно-національному державному просторі буття українського народу і кличе його на боротьбу .

Поет ще 19ст. визначив доволі просту і досить вічну формулу людсько-го буття:

Де нема святої волі,

Не буде там добра ніколи.

Нащо ж себе таки дурить?

Багато чого можна сказати про це трирядкове пророцтво-афоризм. Згадаймо люту історію ХХ століття з його війнами, терором, голодоморами-геноцидами, тотальною брехнею, тотального поневолення й денаціоналізації  народів – не підтверджувала Шевченкові пророчі слова ? А хіба не підт-верджують його реалії України 2012-2014 років, України фарисейської , циві-лізаційно  деградуючої, анти інтелектуальної ? Тут треба звернути увагу на те, що Воля в Шевченковому розумінні є саме ,,святою” ( згадаймо також:     ,, Добра не жди, не жди сподіваної волі”), категорією сакральною, цінністю найвищого порятунку, порівняною з такими ж сакральними категоріями        ,, Україна”, ,,Бог” ,,Слава”. У Шевченка Воля текстуальною і семантично поєднана з Добром, де добро є синонімом добробуту, процвітання. Поет грізно застерігає від самообману, коли за ,,волю” приймають її протилеж-ність або свідомо відмовляються від неї: ,,Нащо ж себе таки дурить?”

         У полі зору Тараса Григоровича постійно знаходилося й висвітлю-валося у творах питання соціальної несправедливості у нашому краї, коли можновладці «неситі» обдурювали й визискували простий люд. Пророчі слова Поета набувають особливої, виняткової, воістину біблійної сили, спря-мованої проти царів і царят, панів і паненят тих часів:

         Не дуріте дітей ваших,

         Що вони на світі

         На те тілько, щоб панувати…

         Бо невчене око

         Загляне їм в саму душу

         Глибоко! Глибоко!

         Дізнаються небожата,

         Чия на вас шкура,

         Та й засудять, і премудрих

         Немудрі одурять.

Ось реальний приклад жахливої радянської дійсності початку ХХ століття, коли народ жив в омані і бажане видавалося за дійсне. Та й на по-чатку ХХІ століття мало що змінилося у цьому питанні, бо новітні «пре-мудрі», схоже, не задумуються над долею свого народу і «дурять» його «щоб панувати».

         Шевченко у своїх пророчих творах інтуїтивно зафіксував стан україн-ського народу, його інертність до соціального та економічного життя, без-діяльність до вирішення своєї долі, до зміни стану життя на краще, відсут-ність поводирів народних, які закликали б і вели людей до волі, справедли-вості, кращого життя:

         А братія мовчить собі,

         Витріщивши очі,

         Як ягнята: «Нехай, - каже, -

         Може, так і треба».

Так і треба! Бо Немає

Господа на небі!

         Хіба не актуально звучать слова Шевченка до теперішнього покоління «ягнят», яке повинне змінитися, оновитися на людей, які знають життєдайну силу Волі як у соціальному, так у національному її аспектах, бо вони у погля-дах поета нерозривно поєднані. І якщо це оновлене покоління не усвідомить суті Волі і не візьме її як дороговказ до кращого життя, то Україна, колись козацька і вольна, й надалі буде землею рабів.

         У творах письменника пророчо висвітлені проблеми сучасної України, де Шевченко нещадно висміює бездіяльність української інтелігенції, еліти:

         А ми дивились та мовчали,

         Та мовчки чухали чуби.

         Німії, подлії раби!

         Підніжки царськії, лакеї

         Капрала п’яного! Не вам,

         Не вам, в мережаній лівреї,

         Донощики і фарисеї,

         За правду пресвятую стать

         І за свободу! Розпинать,

         А не любить ви вчили брата!

         О роде суєтний, проклятий,

         Коли ти видохнеш? Коли…

Шевченко безжальний до ворога внутрішнього, що причаївся у глибинах психіки певної категорії громадян суспільства. У творі «І мертвим, і жи-вим…» поет жорстко раз у раз підкреслює пасивність, рабський інстинкт української панівної верхівки: «Раби, підніжки, грязь Москви…»

         Надзвичайно цікавим та актуальним для теперішнього часу є факт, що у Шевченка з’являється нове почуття Батьківщини. Знаковим є рядок із лис-та: «А на Україну не поїду, … там сама Малоросія» свідчить про цілком свідоме розуміння Шевченком поняття Україна. Малоросія – хворий продукт імперського гніту, провінційна, примітивна реальність, де нормою є зрада і підлість. Омріяної України вже немає - але також ще немає. Нова Україна постане, коли «заговорять і Дніпро, і гори», «як понесе з України у синєє море кров ворожу…», - постане через протест, протистояння та повстання.

         Ще одним знаковим передбаченням поета стало його засудження пра-вослав’я як політичної релігії, і особливо російського. Ці роздуми Шевченка цілком занурені в нашу сучасність.

         Найбільш концентровано концепція Шевченка виражена у рядках: «І візантійський Саваоф, Одурить! Не одурить Бог. Карать і миловать не буде: - Ми не раби його ми люде!» («Ликері»). Тут відверто протиставляється жорсткий, староазійський, заполітизований бог імперський милосердному Богові вічності, рабство людини в залежній від влади церкві – і свобода істинного християнина, віра якого стала результатом свідомого ви страж-даного вибору.

         Російське православ’я, за Шевченком, - образа Богові. У Щоденнику поет пише, не добираючи слів, що російська церква – це «языческое капище»

Продукт візантійського царепоклоніння в поєднанні з монголо-татарською традицією влади, ця церква не має моральної автономії, а отже, зраджує послання Христа. Церква, яка стала владою – виклик Євангелію, зрада осно-ви основ християнської віри: «кати в тіарах» - «мов у Московії татаре».

         Це дуже співзвучно з днем теперішнім. Адже православ’я московського патріархату на чолі з Кирилом цілком себе скомпрометувало по відношенню до анексії Росією Криму, війни на Донбасі та Сирії, благословляючи російсь-ких зайд – найманців на вбивство, терор і безправ’я.

         Для Шевченка українське православ’я, українська церква – це глибинне віровчення, що занурене у прадавні історичні, культурно-звичаєві часи українського народу. На відміну від Росії, в Україні церква завжди мусила боротися за свою ідентичність. Особливо це стосується періоду XVI – XVII ст., коли вибір конфесії був досить складним процесом, пошуком та рішен-ням для українського православ’я. Церква  в Україні була не інертним інстру-ментом у руках влади, а спільно із запорізьким військом, академічними цер-ковно- культурними центрами, братствами творила потужний національний дух.

         Для Шевченка Бог – це воля, історична пам'ять, духовність та гідність людська. Ідея віри як вибору християнського звучить у рядках «Заповіту»:

         Як понесе з України

         У синєє море

         Кров ворожу… отоді я

         І лани, і гори-

         Все покину і полину

         До самого Бога

         Молитися … а до того

         Я не знаю Бога.

         Тема України, тема страдницької долі українського народу займає чільне місце у творчості Шевченка. Поет намагається відшукати причини такого стану і знаходить їх – ворогів України. Перший ворог – ворог внут-рішній (про нього говорилося спочатку), а другий ворог – ворог зовнішній, земний, який має вимір – це імперія. Центр імперії – Петербург – місто Зла. Столиця імперії, яка перетворює рабство на єдину форму життя, відчужує між собою людей, розриває родинні зв’язки, множить насилля й амораль-ність.

         Особливо гостро відчув Шевченко роль імперії у пригніченні України після першої поїздки на батьківщину в 1843 році, де перебував майже рік.

Молодий поет і художник зазирнув у безодню зла і безнадії. Він ужахнувся, побачивши духовно спустошений край та свій уярмлений народ – у жахливих злиднях і повному безправ’ї. Шевченка найбільше вразило те, що нещодавно гордий, вільнолюбний козацький дух згас, що національні почуття ледве жевріють у народній свідомості. І у 1844р. Шевченко пише свою знамениту сатиричну поему «Сон». Свій гнів та обурення колоніальною політикою самодержавної Росії він «переводить» на мову сатири, іронії, гротеску, «заси-лає» гострі критичні вислови в саму серцевину імперської системи – в царя та його двору.

         Кобзар з болем у душі, із скорботою і жалем роздумує над долею свого «неприязного краю». Поетове «серце плаче, ридає, кричить», його душа на-повнена непогамовною тривогою за сплюндровану рідну землю і за знічений стан духу й свідомості українського народу. Шевченко уявою, начебто уві сні, підноситься над милим його серцю краєм і прощається з ним:

         Прощавай, світе, прощавай, земле,

         Неприязний краю,

         Мої муки, мої люті

         В хмари заховаю.

         А ти, моя Україно,

         Безталанна вдово,

         Я до тебе літатиму

         З хмари на розмову

         На розмову, тихо – сумну,

         На раду з тобою;

         Опівночі надатиму

         Рясною росою.

Із надхмарних висот поет бачить-переживає історичну долю свого народу, зворушено оглядає ще остаточно не сплюндровані острівки рідної країни, які зеленіють, вмиваються «дрібною росою», сподівається, що ніхто їх до тла не зруйнує, бо вірить, що його дума, його люта мука долетить до Бога і він скаже:

Чи довго ще на сім світі

Катам панувати?

         Мимоволі пригадується київський Майдан 2004-го року, коли на ньому клекотів помаранчевим гнівом та обуренням стотисячний український люд і над яким тріпотіли транспаранти із гаслами та поетичними закликами Шев-ченка:

         Борітеся – поборете,

         Вам Бог помагає!

         За вас правда, за вас слава

         І воля святая!

         Після помаранчевої революції український народ, що свідомо вийшов на протистояння із владою, надіявся на покращення свого життя, однак цього не сталося. Керівна верхівка держави, торбохвати – олігархи не почули голо-су народу і продовжували свою чорну справу, визискуючи і обманюючи на-род:

         Доборолась Україна

         До самого краю

         Гірше ляха свої діти

         Її розтинають.

         Хіба не пророчі ці слова поета до дня теперішнього, які Шевченко висловив ще у далекому 19 столітті. Бо як і у далекому минулому, коли Кобзар переживав глибокий біль від заподіяних Україні кривд своїми ж, не чужими людьми, а «рідними» правителями, від гіркого визнання національ-ного розбрату та охолодження національної душі, так і тепер думи Шевченка є актуальними і знаковими для українського суспільства.

         І завирував Євромайдан 2014. Доведені до відчаю українці повстали проти брехливої і несправедливої, олігархічної влади. На нашвидкуруч спо-руджених барикадах, на наметах, на залізних бочках, кучугурах почорнілого снігу, на дерев’яних конструкціях, обплетених колючим дротом, на польових кухнях, на рукавах протестувальників – повсюди біліють сотні прокламацій, звернень, лозунгів, гасел, епіграм, сатиричних малюнків, гумористичних звернень на адресу влади. А над Майданом видніються півметрові літери поетичного звернення Тараса Шевченка:

         Борітеся – поборете,

         Вам Бог помагає!

Чому і тоді, під час помаранчевої революції, і тепер, на Євромайдані, так часто демонстранти звертаються до Шевченка, чому священники, які відправляють молебені на майдані Незалежності, закликають словами Шевченка наповнювати свою душу глибокою вірою в Бога та Україну?

         Чому на головній сцені Майдану між святими образами портрет Шевченка – головна ікона Євромайдану?

Бо саме Шевченко сказав своєму народові:

         Борітеся – поборете,

         Вам Бог помагає!

         За вас правда, за вас слава

         І воля святая!

         … В своїй хаті своя правда

         І сила, і воля.

         І запевнив, що козацька слава не поляже, «не вмре, не загине», що тільки національно свідома людина, яка прагне свободи і справедливості, може пізнати, де «наша слава, Слава України!»

         Як бачимо, система ціннісних орієнтацій Шевченка для українського народу виявилась актуальною і в наші дні. Поет покладав особливі надії на Слово, яке він «уповноважує» на особливу місію творення єднання між поетом і його народом. Шевченкове слово – це слово радикально нових змістів. Слово, яке поєднує в нерозривну єдність минуле, теперішнє і май-бутнє. Володіння цим Словом перетворює раба на перетворювача історії. Саме про це магічні рядки:

         Людей закованих моїх,

         Убогих, нищих… Возвеличу

         Малих отих рабів німих!

         Я на сторожі коло їх

         Поставлю Слово.

         Бо Слово є могутньою естетичною силою, здатною підняти з колін імперську людину – раба, порятувати її від принизливого знеособлення, відкрити рабські уста й зігріти охололі душі.

          В його розумінні Поет і Митець – виразник волі Господа, який загар-товує святим вогнем творчості обраних, наділяє їх особливим даром чути Слово і народжувати завдяки Слову істину:

         Жива душа поетова святая,

         Жива в святих своїх речах,

         І ми, читая, оживаєм

         І чуєм Бога в небесах.

         Ось чому так емоційно чутливо сприймається сьогодні творчість Тараса Шевченка, так органічно вона живе в духовному просторі українсь-кого народу. Саме завдяки Шевченкові такі всенародні протестні зрушення, як помаранчева революція та Євромайдан, стали революціями духу. Духу національного, який поривається відродити й утвердити національну і людську гідність громадян України, добитися правди і справедливості ненасильницькими методами. А головне – консолідувати українське суспільство.

         Ось тому Шевченкові ніяк не вдається завмерти пам’ятником у минулому своєї культури. Його нещадний розум і пристрасна душа, його сарказм і милосердя, прокляття і пророцтва ніби розчинені в українському бутті на всіх етапах його становлення. І поет про це попередив:

         Воскресну нині! Ради їх,

         Людей закованих моїх…